- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.

- Найсвіжіші і найглибші враження – від читання «Ладанових дерев» сучасного вірменського прозаїка Левона Хечояна в українському перекладі Анушавана Месропяна. Це збірник оповідань і повість про події останніх десятиліть у Вірменії. Не в історичному, а в людському вимірі, без патетики і героїзму, без покладання провини, без зведення порахунків. Як традиційне вірменське «цавет танем» – «віддай мені свій біль», чи «візьму собі твоє горе». Мова дуже проста, аж навіть подекуди неправильна: тріскає, як земля в часі землетрусу. Це, власне, і є книжка про двигтіння землі – у прямому і переносному сенсі: про струси земної кори, а також про конфлікти етнічні, релігійні, світоглядні. Як помирає під завалами хлопчик, а батько з кількома вцілілими гатить ломом у бетон і переконує сина, що до нього сходяться не пацюки, а янголи. Про молодого хлопця, який з нещасливого кохання йде до Афганістану й після повернення отримує порожні листи від матері-мусульманки, чийого сина він убив; і тільки незряча бабуся відчуває холодний дух у хаті, поки хлопець не повертає до війська. Про божевільного Маркара, який з´їв Біблію, аби вигнати диявола зі свого нутра – після того, як армійський командир довів його знущаннями до побиття людини. Врешті, про обмін полоненими між ворогуючими сторонами, кожна з яких до ранку ладнає труни – затиснута у жорстокій безвиході війни, як перемовники у вузькій ущелині. Я б навіть не назвала це письмо реалізмом – це радше надреалізм. Але це не сон – це погляд людини, яка не може заснути, коли розум і чуття відмовляються сприймати надмір подій, проте очі не змикаються, поки перед ними постають ці картини – химерні, болючі і нестерпні.

Врешті, цю дуже просту прозу дуже складно читати, вона така ж густа і неймовірна, як колажі Параджанова, котрі, здавалося б, лише єднають у спільній рамі уламки буденних речей. Або ж – вірменські камінні хрести-хачкари, де руку майстра можна пізнати за його простим і неповторним візерунком навіть через століття.

Зараз читаю книжку, яка, як сказано у передмові, намагається стати дзеркалом для України, зрушити її свідомість до побудови власного цілісного образу – «Соломонову Червону Зірку», збірник розповідей про «малі батьківщини», область за областю, зі сходу на захід. Саме так, схід і захід як географічні напрямки, а не культурні, бо часто виникає враження, що описувана країна зупинилась на місці і ніяк не зрушить, розгублена між пам’ятниками  Шевченкові, фотографіями яких відкривається кожен розділ, і пам’ятниками Леніну, що їх згадано мало не в кожному тексті як живі, вічно живі, забуті чи зруйновані.

Тут немало гарних есеїв, добрих текстів, після яких хочеться рушати одразу в мандрівку, але загалом книжка справляє дивне враження – ніби вона ніяк не може стати собою, не може визначитися у власному жанрі, у способі викладу, хитається на півдорозі між туристичним путівником і науковою статтею і ніяк не дасть собі ради зі стосунком мови до території. Ця література і ця країна все ніяк одна до одної не допасуються, все якась тріщина між ними, яку годі заліпити словами. І йдеться мені не про недолік книжки – навпаки, вона, не вирішивши проблеми, зуміла показати справжні її виміри.

- Як обираєте книжки для читання?

- Часто вони мене обирають, бо не завжди знаходжу вдосталь часу переглянути все нове чи принаймні вартісне. Багато текстів (книжок, досліджень, есеїв) прийшли до мене через «Університетські діалоги» – зустрічі, які спільно з кількома колегами з Центру гуманітарних досліджень проводили у Львівському університеті впродовж останніх років. Все почалося з бажання запрошувати до спільної розмови тих науковців, які здатні у пошуку важливих питань виходити за межі власної дисципліни як фахового заняття і як передбачуваної поведінки, –  а вилилося врешті у видавничу серію з текстами лекцій і не тільки. Власне, підготовка цих розмов і видань стали нагодою для повільного і вдумливого читання. Я б навіть сказала, це було одним із моїх найкращих читань, окремим видом перекладу, коли доводиться винаходити саму мову, на яку перекладаєш. Тут йшлося не лише про тлумачення з мови на мову чи редагування, але й про пошук щоразу нової композиційної ідеї для кожного випуску. Скажімо, для дослідження Марії Ревакович «Ґендер, географія, мова: у пошуках ідентичності в сучасній українській літературі» була складена посторінкова фотобібліографія – десятки фотографій книжкових полиць Центру гуманітарних досліджень з виданнями на обговорювані теми. У виданні «Квіти, краєвид, література» Ганса Йоргена Валліна-Вейє використані власноручні мандрівні замальовки автора; «Література, нація і модерність» Марка Павлишина проілюстрована історією української абетки.

Ця серія стала для мене хорошою школою наукового й есеїстичного письма. Прекрасне особистісне мовлення в культурологічних і антропологічних есеях польських авторів – міркування Кшиштофа Чижевського про закорінення й іншування у книжці «Чужий – Інша – Свої: розмова над берегом ріки» чи розмисли мандрівника-антрополога Даріуша Чаї під назвою «Антропологія як духовна вправа». Книжку отця-богослова і професора Карлового університету Томаша Галіка «Ніч сповідника» про «парадокси малої віри» списала питаннями на полях – визнаю, його спроба створити нову мову для богословського есею таки зачіпає. «Зміїний укус, або заперечний дарунок» Ендрю Верніка – чудовий взірець аналізу «великих» метафор на межі науки, релігії, філософії й етики. Прискіпливе «читання зблизька» Міхаеля Мозера і Марка Павлишина показує, як «працює» добрий науковий стиль, який і переконує, і проймає, а ще – як зароджуються і набувають сили нові гуманітарні ідеї. Всі ці автори, а також їхні книжки і книжки, про які вони говорять і пишуть, стали для мене цінними знахідками – зокрема й тому, що доброї гуманітарії у нас, мені здається, менше, ніж доброї художньої літератури. Не досконалої, а саме доброї.

- Що можете порадити для читання іншим?

- Колись мені випало стажуватися у Міжнародному центрі для науковців Вудро Вільсона – прекрасній дослідницькій інституції у Вашингтоні, що її випускники називають «науковим раєм». Одного разу мене викликав на розмову тамтешній бібліотекар і попросив пояснень з приводу замовленої англомовної монографії Сергія Плохія «Ялта: ціна миру», яка, на його думку, ніяк не вкладалася у мої наукові зацікавлення літературознавця-україніста, а отже, я й «не повинна» була її читати. Після цієї пригоди не зовсім зручно почуваю себе у ролі радника, який намагається встановити певні рамки чи вказати напрямки для читання.

Згадаю хіба про одну книжку, знову ж таки, не зовсім художню (хоча й нехудожньою не можу її назвати), з порівняно недавніх видань – бо часову відстань трохи більше року не вважаю великою: це «Атлантида» і «Місяцева Земля» Анджея Хцюка, дві розповіді про «Велике Князівство Балаку», які з´явилися під спільною обкладинкою у перекладі Наталки Римської. Поява цієї книжки, вочевидь, зумовлена загальним інтересом до літератури спогаду й літератури пам’яті, і вона далеко не єдина у переліку мемуаристики, де змагаються між собою пригадування й забування. Що мене у ній перейняло – то це зізнання автора, що «немає тут іншої композиції, як любов і зворушення». Справді, ці спогади про міжвоєнний Дрогобич, де героєм оповіді виступає сама мова, написані зі сумним усміхом – з ностальгією, але й з іронією, з жалем і замилуванням одночасно. Що важливо: мова пам’яті, якою говорить Хцюк, – це не одноголосся. Авторське мовлення ненав’язливо дає життя і повертає голос іншим, авторова присутність не витісняє їх з тексту, навпаки – створює простір, у якому Бруно Шульц знову розповідає чарівні казки своїм учням, а Олекса Новаківський плаче над проданими картинами, наче над рідними дітьми. Це книжка особистих спогадів, позбавлена егоцентризму, – радше археологія власного походження, намагання зрозуміти себе через інших, чия присутність продовжується у твоєму існуванні. Подібно до Вальтера Беньяміна, Хцюк дивиться на минуле поглядом ангела історії, якого вітер відносить з раю. Він знає, що повернення сюди не буде, але знає також, що в нього залишається здатність розповісти про побачене, засвідчивши, що «всі люди звідти були подібні». 

Намагаюся уявляти, що належу до читацької спільноти, де також «всі люди подібні». Подібні, але не однакові.